Category: Ukrainian Central School

Перша українська школа в Сіднеї
(Клавдій Білинський, claudiusbilinsky@msn.com)

Пишучи про початки українського суботнього шкільництва (і громадського життя) в Сіднею варта згадати, зокрема молодшій генерації, в яких умовинах проходило наше переселення до цієї так далекої від нашого материка країни.

1. Переселення відбувалося за індивідуальною, а не груповою ініціятивою. Охоча особа голосилися до бюро Міжнародньої Організації для Біженців (International Refugee Organisation) з проханням переселення його з жінкою і родиною (або без) до Австралії і, як була прийнята, підписувала зобовязання контракт працювати два роки на роботі приділеній йому чи їй Державним Урядом Праці. На якій роботі і в якій частині цього величезного континенту – про це вирішував Уряд Праці. Ми швидко переконалися, що освіта і кваліфікації переселенців відкидалися і кожний з них одержав особистий документ з визначенням: професія- некваліфікований фізичний робітник.
2. Офіційною політикою уряду в тому часі була жорстка асиміляція. Робітників приділювано на роботу по розкинених місцях не доволяючи їм групою поселюватися. Прохання давних знайомих чи приятелів приділити їх на ті самі роботи мали протилежний результат.
3. Велика більшість транспортів з переселенцями опинилася у великому бувшому військовому таборі Bonegilla біля Albury разом з жінками і дітьми. По двох тижнях жінок і дітей перевезено до бувшого табору японських військових полонених Cowra в глибині краю. Мужчини залишилися в таборі Bonegilla очікуючи приділу на роботу.

Такі невеселі були напочатку наші перспективи поселення, зібрання родин і виховання дітей. Але доля нам усміхнулася.

Ми довго ждали в таборі на висилку на роботи, бо в Австралії почався затяжний страйк робітників. А в таборі ми розшукували наших знайомих. І показалося, що яких десять з них були досвідченими хористами з гарними голосами, які по війні обїзджали окупаційні терени з концертами для французьких, англійських і американських військ. Був між ними теж хороший дирегент Маркіян Струк.

Ми скоро зібралися разом, доповнили наш ансамблик кількома надійними голосами і почали співати пісень щоби заповнити час, ждучи з турботою аж доля нас не розкине по відсталих просторах. Почув наші співи командант табору і прийшов до нас з проханням: за два дні, казав, приїзджає до табору Міністер Іміграції Calwell – чи не хотіли би ми заспівати йому у програмі кілька пісень. Звичайно, не треба було нас вдруге просити.

З Колвелом приїхало богато журналістів. Наш виступ був добрий і всім дуже подобався. Колвел приступив до нас, розпитував і на кінець запитав:

– What can I do for you?

Ми були приготовані на таке питання:

– Просимо приділити наш хор разом на роботу в Сіднею.

Колвел відразу зарядив: перевезти всіх до Сіднею! На другий день Уряд Праці попросив нас дати їм список хористів. Список виріс з 15 на понад 30, бо всі наші земляки благали нас взяти їх з нами. На третий день нас перевезли до Сіднею на роботи на залізній дорозі і примістили нас в таборі Chullora муніціпалітет Bankstown.

Це був одинокий знаний мені випадок коли Уряд Праці погодився приділити групу людей на тій самій роботі. Чульора був подуманий як табір для робітників-залізничників, але скоро почав перемінюватися на табор теж для їх родин. Почали переїзджати сюди жінки і діти з табору Ковра. Виникло питання навчання дітей рідної мови.

Табір Чульора був поділений на кільканадцять мешкальних блоків. У кожному з них була їдальня на яких 20 людей зі столами і лавками. Їдальні не були популярні і часто зовсім не були вживані. Це були чудові приміщення для навчання дітей по суботах. У таборі був теж зал на 200 людей, який можна було вживати для шкільних імпрез. Отже всі технічні передумовини для суботнього шкільництва існували.

В червні 1950р створено батьківський комітет який вирішив впровадити малу оплату на покриття видатків учителів. Завідуючою навчальної програми і підбору учителів стала пані Лідія Гаєвська, чудовий педаґог і організатор програми навчання. До помочі їй став пан Іван Жестовський, який згодом, по відїзді пані Гаєвської до Мельборну, став керівником школи. Число учнів збільшалося з місяця на місяць. Почали записувати дітей до школи батьки з різних околиць Сіднею. У час свойого розцвіту школа мала біля 80 учнів.

Учителямо також були пан і пані Шкорупії, котрі ще перед війною вчили в Харкові. Часто влаштовувано шкільні імпрези. На Великдень відбулося в залі свячення пасок при спільній участі православного (о. Теодорович) і греко-католицького (о. Копяківський) священників. Також відправляли Служби Божі православний, о. Манько і греко-католик, о. Дячишин.

На закінчення треба сказати, що в українських поселенців в Сіднею все було бажання навчати своїх дітей рідної мови, історії, звичаїв. Тут треба висловити признання передовсім нашим жінкам і матерям, які були головним мотором акції задержання нашої національної ідентичности. Були спроби богатьох родин збирати разом своїх дітей для спільного навчання. На жаль на перешкоді були технічні труднощі: розпорошення поселенців, транспорт, брак приміщень і т.п. Ці труднощі вдалося перебороти людям, які щасливим збігом обставин стали
засновниками нашої першої суботної справжної школи в Сіднею.

Надіслав Андрій Білинський, bilinskya@optusnet.com.au
8/9/2011
02 9665 2920