Голос Громади (Випуск 36, Листопад 2017) – Голодомор / Voice of the Community (#36) – Genocide by Famine

On November 26, 1998 the president of Ukraine issued a decree that designated a National Day in Memory of the Victims of the Famine of 1932-33, that is to be marked annually on the fourth Saturday of November. On October 31, 2000 this Presidential decree was amended to a National Day of Memory of the Victims of the Famine of 1932-33 and Political Repressions, to be marked annually on the fourth Saturday of November.

In Ukraine was the year when famine reigned in village after village throughout the countryside of the then soviet Ukraine and into the neighboring regions of the Kuban and the Don that were populated mostly by Ukrainians. The famine was imposed upon the population in the eastern, central and southern areas of Ukraine. The harvested fields had yielded abundant crops, however, the government in Moscow had it confiscated, stored under guard and even exported it internationally while millions upon millions of people, women children and men slowly starved to death – this was mass murder by famine enforced by Moscow that took the lives, by some estimates, of more than 7 million Ukrainians (about 20% of the population).

The manner was brutal as it was effective. The Moscow Communist leadership imposed grain delivery targets on Ukrainian rural areas that were impossible to meet, and then systematically expropriated every handful of food, grain, the livestock as well as home and land.

By a series of key commands the campaign and process of expropriation was put into action: in August of 1932 the death penalty was announced ‘for violating the sanctity of socialist property’; more than a 110,000 zealous, politically reliable cadres were sent from Russia into the Ukrainian countryside to extract and expropriate, targeted rural areas were blockaded to prevent food from neighboring areas and across borders from reaching the population. As the results were still insufficient then beginning in November 1932 these actions were intensified. By 24 January 1933 Stalin took direct control of Ukraine by appointing his personal commissar Pavel Postyshev to control Ukraine and enforce his dictates. Additionally, L. Kaganovich was put in charge of the agricultural sector and worked closely with V. Molotov in organising the forced collectivisation of Ukraine. Immediately all measures and actions were reinforced and intensified to the extreme – by famine and terror. In the following months before the next harvest the Ukrainian countryside was stripped bare, the social structure devastated, the population decimated.

In the face of stark reality the communist leadership in Moscow resolutely claimed that there was no famine. Offers and efforts of aid from neighboring western Ukraine and some European countries were rejected. However, the privileged communist officials and their supporters in the towns did not suffer from hunger or famine, for they were served by a special distribution system. At the same time the Russian communist government was exporting the expropriated grain to the west.

These actions were reinforced by a wide-ranging purge by execution and exile into gulags of the leading Ukrainian intelligentsia, and the destruction of Ukrainian churches and their organisational structure.

This was an unprecedented policy of genocide conceived at the very top, the scale and inhumanity of which had not been seen before – and it was mercilessly imposed on the Ukrainian population – a population of ordinary mostly farming people. They were all subjects of the one State – there was no war with other countries, no armed uprising, no natural calamity, no drought, no flood, no pestilence – there was only an indescribable imposed evil stalking defenseless people – whole families – in their very homes on their native land.

The communist secret security forces (the political police) continued with their activities of persecution and terror, increasing scope and vigour through the 1930’s by arresting, exiling to gulags and eliminating anyone they chose to be an ’enemy of the people’. Any survivors and eyewitnesses were silenced by terror – torture, exile and death.

The start of WWII by Hitler in partnership with Stalin in Sept 1939 unleashed even more carnage and chaos across Europe and the territory of Ukraine in particular. The constantly shifting fortunes of war, subjected entire regions to repeatedly changing armed regimes, each bringing upon the local population their own measure of arrests, deportations and violence as the battle line(s) on the eastern front moved back and forth. It is estimated that by the end of the war in 1945 Ukraine lost approx. 33% of its population (14% all military losses; 19% civilian losses).

The genocidal Famine in Ukraine (1932- 33) became the hidden abomination of the XXth century. Stalin’s communist totalitarian regime, centered in Moscow, believed that it would be able to deny and conceal its crimes against humanity from the world by silencing people within the USSR. from the judgment of history.

However, some courageous western journalists like Malcolm Muggeridge , Gareth Jones in Britain, and William H. Chamberlin and Eugene Lyons in the USA reported the magnitude and horror of the devastation. Ukrainians in western countries on learning of the atrocities from eye-witness sources immediately spoke out and appealed for aid – to be told that there was no famine.

Influential others like Walter Duranty, knowing the truth, sided with Moscow’s cover-up with fake news generated and promoted by the communist leadership. Moscow’s orders of silence applied to all, even to the party – the Holodomor was officially denied, not discussed nor mentioned publicly.

In the aftermath of the carnage and chaos of war some Ukrainians found themselves in refugee camps of western Europe unable and unwilling to return to their homeland which was under Stalin’s tyrannical rule. Through the organisational structures of the United Nations they were able to migrate to various western countries, including Australia. As the Ukrainian diaspora that was completely cut-off from their families and people, they were committed to revealing their experiences and the plight of their countrymen under communist rule. Knowing that their families and fellow countrymen were terrorised into silence every opportunity was taken to speak out about the Holodomor (genocidal famine) and the past and ongoing persecutions.

Those that came to Australia were relatively young, being mostly below 35 in age. They were brought as displaced persons (Stateless) from the refugee camps of post-war Europe from approx. 1948 to 1954. They were the first Ukrainian diaspora. Even though they faced the challenges of working and trying to settle in a strange land, with a very different language and way of life they did not forget [did not forget] … their identity, nor the plight of their families.

In 1953, only some 20 years since the genocidal famine of 1932-33, Ukrainians in the main cities of Australia (Adelaide, Brisbane, Canberra, Melbourne, Perth and Sydney) organised activities to commemorate and bring attention of the wider public to the Holodomor. In Australia and elsewhere, Ukrainian refugees wrote and published articles in English in the Ukrainian press, printed and widely distributed information leaflets, and organised public demonstrations and commemorative religious Services.

In Sydney they gathered in the centre and attended a Memorial Service at the St Andrews Cathedral (Anglican) to pray for the souls of the more than 6 million victims of the HOLODOMOR. After the Service, the more than 3,500 attendees proceeded as a large demonstration marching through the streets of city streets from the Cathedral to the Domain holding placards that drew attention to the genocidal famine and Moscow’s responsibility for it.

Ukrainian Association of Sydney

The Ukrainian Society Co-operative Ltd, also known as the Ukrainian Association of Sydney, was formed in 1949 and incorporated in 1951. The following year, the Association purchased a building at 51 Pitt Street, Redfern for community needs. The Association sold this building in 1959, having bought new premises in 59-63 Joseph Street, Lidcombe. The new building became known as the Narodnyi Dim [Community Hall].

From the outset, the aim of the Association has been to promote and develop Ukrainian-Australian culture in Sydney. The Association is a non-partisan, secular community organisation. Membership, in the main, comprises people of Ukrainian ancestry, together with more recent immigrants from Ukraine.

The Association also provides the wider Ukrainian-Australian community with a venue for social, cultural and educational activities. The Narodnyi Dim has been the base for many Ukrainian community groups and a diverse range of cultural activities. The Association has supported the Ukrainian Central School in honour of Princess Olha, Sydney, from its beginning.

The Association broadcasts a weekly radio programme called “Sounds of Ukraine: From Steppes to Surf” and produces a bilingual journal titled “Voice of the Community” [Holos Hromady]. The Association also focuses on advocacy and support for Ukraine, and actively assists the Embassy of Ukraine in Australia through the provision of professional expertise.

Українська школа в Чульорі (Chullora NSW).

Перша українська школа в Сіднеї
(Клавдій Білинський, claudiusbilinsky@msn.com)


Пишучи про початки українського суботнього шкільництва (і громадського життя) в Сіднею варта згадати, зокрема молодшій генерації, в яких умовинах проходило наше переселення до цієї так далекої від нашого материка країни.

  1. Переселення відбувалося за індивідуальною, а не груповою ініціятивою. Охоча особа голосилися до бюро Міжнародньої Організації для Біженців (International Refugee Organisation) з проханням переселення його з жінкою і родиною (або без) до Австралії і, як була прийнята, підписувала зобовязання контракт працювати два роки на роботі приділеній йому чи їй Державним Урядом Праці. На якій роботі і в якій частині цього величезного континенту – про це вирішував Уряд Праці. Ми швидко переконалися, що освіта і кваліфікації переселенців відкидалися і кожний з них одержав особистий документ з визначенням: професія- некваліфікований фізичний робітник.
  2. Офіційною політикою уряду в тому часі була жорстка асиміляція. Робітників приділювано на роботу по розкинених місцях не доволяючи їм групою поселюватися. Прохання давних знайомих чи приятелів приділити їх на ті самі роботи мали протилежний результат.
  3. Велика більшість транспортів з переселенцями опинилася у великому бувшому військовому таборі Bonegilla біля Albury разом з жінками і дітьми. По двох тижнях жінок і дітей перевезено до бувшого табору японських військових полонених Cowra в глибині краю. Мужчини залишилися в таборі Bonegilla очікуючи приділу на роботу.

Такі невеселі були напочатку наші перспективи поселення, зібрання родин і виховання дітей. Але доля нам усміхнулася.

Ми довго ждали в таборі на висилку на роботи, бо в Австралії почався затяжний страйк робітників. А в таборі ми розшукували наших знайомих. І показалося, що яких десять з них були досвідченими хористами з гарними голосами, які по війні обїзджали окупаційні терени з концертами для французьких, англійських і американських військ. Був між ними теж хороший дирегент Маркіян Струк.

Ми скоро зібралися разом, доповнили наш ансамблик кількома надійними голосами і почали співати пісень щоби заповнити час, ждучи з турботою аж доля нас не розкине по відсталих просторах. Почув наші співи командант табору і прийшов до нас з проханням: за два дні, казав, приїзджає до табору Міністер Іміграції Calwell – чи не хотіли би ми заспівати йому у програмі кілька пісень. Звичайно, не треба було нас вдруге просити.

З Колвелом приїхало богато журналістів. Наш виступ був добрий і всім дуже подобався. Колвел приступив до нас, розпитував і на кінець запитав:

– What can I do for you?

Ми були приготовані на таке питання:

– Просимо приділити наш хор разом на роботу в Сіднею.

Колвел відразу зарядив: перевезти всіх до Сіднею! На другий день Уряд Праці попросив нас дати їм список хористів. Список виріс з 15 на понад 30, бо всі наші земляки благали нас взяти їх з нами. На третий день нас перевезли до Сіднею на роботи на залізній дорозі і примістили нас в таборі Chullora муніціпалітет Bankstown.

Це був одинокий знаний мені випадок коли Уряд Праці погодився приділити групу людей на тій самій роботі. Чульора був подуманий як табір для робітників-залізничників, але скоро почав перемінюватися на табор теж для їх родин. Почали переїзджати сюди жінки і діти з табору Ковра. Виникло питання навчання дітей рідної мови.

Табір Чульора був поділений на кільканадцять мешкальних блоків. У кожному з них була їдальня на яких 20 людей зі столами і лавками. Їдальні не були популярні і часто зовсім не були вживані. Це були чудові приміщення для навчання дітей по суботах. У таборі був теж зал на 200 людей, який можна було вживати для шкільних імпрез. Отже всі технічні передумовини для суботнього шкільництва існували.

В червні 1950р створено батьківський комітет який вирішив впровадити малу оплату на покриття видатків учителів. Завідуючою навчальної програми і підбору учителів стала пані Лідія Гаєвська, чудовий педаґог і організатор програми навчання. До помочі їй став пан Іван Жестовський, який згодом, по відїзді пані Гаєвської до Мельборну, став керівником школи. Число учнів збільшалося з місяця на місяць. Почали записувати дітей до школи батьки з різних околиць Сіднею. У час свойого розцвіту школа мала біля 80 учнів.

Учителямо також були пан і пані Шкорупії, котрі ще перед війною вчили в Харкові. Часто влаштовувано шкільні імпрези. На Великдень відбулося в залі свячення пасок при спільній участі православного (о. Теодорович) і греко-католицького (о. Копяківський) священників. Також відправляли Служби Божі православний, о. Манько і греко-католик, о. Дячишин.

На закінчення треба сказати, що в українських поселенців в Сіднею все було бажання навчати своїх дітей рідної мови, історії, звичаїв. Тут треба висловити признання передовсім нашим жінкам і матерям, які були головним мотором акції задержання нашої національної ідентичности. Були спроби богатьох родин збирати разом своїх дітей для спільного навчання. На жаль на перешкоді були технічні труднощі: розпорошення поселенців, транспорт, брак приміщень і т.п. Ці труднощі вдалося перебороти людям, які щасливим збігом обставин стали
засновниками нашої першої суботної справжної школи в Сіднею.

Надіслав Андрій Білинський, bilinskya@optusnet.com.au
8/9/2011
02 9665 2920